Історія
Нілотські племена – дінка, нуер, шилук та ін. – вперше з’явилися на території Південного Судану у VІІІ – ІХ ст. У період з ХV по ХІХ ст. міграційні потоки з регіону Бахр-ель-Газаль сформували основні етнічні групи. Племена групи азанде, які прибули на цю територію у ХVІ ст., заснували свою державу. Азанде є третьою за величиною етнічною групою Південного Судану. У ХVІІІ ст. на зміну азанде прийшли племена групи авунгара – їхнє панування тривало до ХХ ст. Географічні бар’єри захистили країну від поширення ісламу і дали змогу зберегти свою культурну та релігійну неповторність. Азанде протягом тривалого часу конфліктували з сусідніми племенами – мору, мунду та пойулу, а також із незначними етнічними групами на території Бахр-ель-Газаль – в основному, через активну загарбницьку політику короля Гбудве у ХVІІІ ст. У ХІХ ст. азанде боролися проти французької та бельгійської експансії. Єгипет (під керівництвом Хедіве Ісмаїл Паші) здійснив спробу встановити контроль над Південним Суданом у 1870-х рр. , заснувавши провінцію Екваторія на півдні. Першим губернатором провінції у 1869 р. став Семюель Бейкер, у 1874 р. – Чарльз Джордж Гордон, у 1878 р. – Емін Паша. У 1889 р. Екваторія перестала бути територією Єгипту. Найважливішими містами провінції були Ладо, Гондокоро, Дуфіле та Ваделай. У 1947 р., британські плани стосовно приєднання Південного Судану до Уганди були зруйновані після прийняття на конференції у Джубі рішення щодо об’єднання Північного і Південного Судану.
Загальна кількість населення Південного Судану налічує більше 8 млн чоловік, але, враховуючи нестабільну політичну ситуацію в країні і відсутність достовірних даних, ця цифра може істотно відрізнятися від фактичної. З моменту об’єднання Північного і Південного Судану цей регіон постраждав від двох громадянських війн: з 1955 по 1972 рр. уряд Судану вів боротьбу з повстанською армією Ананьї під час Першої громадянської війни; згодом боротьбу продовжила уже Народна армія (рух) визволення Судану (Друга громадянська війна тривала більше двадцяти років). Наслідки цих конфліктів виявилися руйнівними для країни: більше 2,5 млн чол. було вбито, мільйони людей були вимушені покинути Судан.
9-15 січня 2011 року відбувся референдум стосовно визначення політичного статусу Південного Судану. 98.83% населення проголосували «за» (Результати були оприлюднені 30 січня 2011 р.). У червні 2011 р. між суданською армією та Фронтом звільнення Судану стався конфлікт на території Південного Кордофану. 9 липня 2011 р. Південний Судан став незалежною державою. Але й досі ситуація залишається неврегульованою стосовно ряду економічних та політичних питань; наприклад, спірна територія Абієй не є офіційною територією жодної з країн, тому найближчим часом буде проведений референдум стосовно приєднання регіону до Північного або Південного Судану. 8 липня 2011 року незалежність нової країни визнав уряд Судану. 9 липня – Росія, Франція й Велика Британія.
12 липня 2011 р. речник МЗС України назвав проголошення нової держави логічним наслідком проведеного референдуму, на якому громадяни південних територій Судану остаточно підтвердили свій вибір на користь незалежного та демократичного розвитку; 11 січня 2012 року Президент України підписав Указ про визнання Республіки Південний Судан як незалежної держави.
Збройні конфлікти армії з повстанськими групами регулярно відбуваються у 9 з 10 штатів країни. Повстанці звинувачують уряд у веденні «нечесної гри» і вимагають участі представників всіх етнічних груп у законодавчому процесі та виділення недостатньої кількості коштів для розвитку сільської місцевості. Спалахи міжетнічної ворожнечі стримують розвиток країни і перешкоджають відновленню її економіки. У березні 2012 р., війська Південного Судану захопили нафтові родовища на території Південного Кордофану, які де-факто належали і Судану, і Південному Судану. У квітні того ж року суданській армії вдалося відвоювати ці об’єкти.