Історія

Стародавні часи

Згідно даних археологічних досліджень, перші поселення на території Кіпру з’явилися біля 10 000 – 8 000 років до н.е. Наприклад, знайдені в західній частині острова колодязі вважаються найдавнішими за всю історію людської цивілізації – їхній вік налічує від 9 000 до 10 500 років.

У пізні періоди бронзової доби острів зазнав грецької експансії. Перша хвиля – торгівля з мікенськими греками (біля 1400 р. до н.е.) Вважається, що грецька колонізація Кіпру активізувалася після занепаду греко-мікенської культури – приблизно у 1100 - 1050 рр. до н.е. Згадки про Кіпр можна часто зустріти у грецькій міфології (Кіпр вважається місцем народження Афродіти і Адоніса). У  8 cтоліття до н.е. на південному узбережжі Кіпру були засновані фінікійські колонії (поблизу сучасних Ларнаки і Саламіса).

Кіпр протягом століття перебував під владою Ассирії, починаючи з 708 р. до н.е., потім острів перейшов під владу Єгипту, а в 545 р. до н.е. - Персії. У 499 р. до н.е. кіпріоти приєдналися до греків у боротьбі проти Ахеменідів. Повстання було жорстоко придушене, але кіпріотам вдалося зберегти автономію та зберегти мирні відносини з Грецією.

Острів був завойований у 333 р. Олександром Македонським. Після його смерті та поділу імперії між наступниками, Кіпр відійшов до території Єгипту. На той час елліністична культура була панівною на Кіпрі. У 58 р. до н.е. Кіпр став частиною Римської імперії.  

Середні віки

Кетрін Корнаро, остання королева Кіпру

Після розпаду Римської імперії та поділу на Західну та Східну у 395 р., Кіпр став частиною Візантії (Східної Римської імперії) і залишався аж до початку доби Хрестових походів. Візантійський вплив поряд з кількома століттями розквіту елліністичної доби сприяли розвитку неповторної культури Кіпру. З 649 р. на острів здійснювалися регулярні напади Левантійської армії, які не припинялися протягом наступних 300 років.  Кіпр зазнав значних руйнувань – тисячі людей було вбито, міста – такі, як Саламіс – знищені до фундаменту. Кіпр знову перейшов під контроль Візантії  була відновлена  у 965 р., коли імператор Нікоферос ІІ здобув перемогу над левантійцями. У 1191 р., під час Третього Хрестового походу, англійський король Річард І захопив острів. Він використовував його як військову базу, до якої не мали доступу сарацини. Через рік острів було продано тамплієрам.

У 1473 р. Кіпр знаходився де-факто під контролем Венеції, королевою якої була вдова Джеймса  ІІ – Кетрін Корнаро. У 1489 р., Кіпр офіційно був визнаний територією Венеції і використовувався як важливий торговельний вузол. Після десятків військових рейдів, армія Османської імперії у 1539 р. знищила місто Лімасоол.

Oсманська Імперія

У 1570 р., потужний удар 60-тисячної Османської армії призвів до жахливих наслідків – незважаючи на тривалий опір мешканців Нікосії та Фамагусти, 20 000 нікосійців було вбито, а від міста не лишилося й каменя. Римську еліту було знищено. Османська влада встановила сувору феодальну систему та розпочала активну пропаганду ісламу. Проте, османи дали змогу представникам інших релігійних спільнот сповідувати власну релігію. Голова кіпрської церкви виступав посередником між християнською громадою кіпріотів та мусульманською владою. Мирне співіснування двох релігій дало змогу припинити зазіхання Римської католицької церкви на Кіпр. Загалом період Османського панування відзначився різкими коливаннями політичного та економічного розвитку острова.

Панування Британської Імперії

Після закінчення російсько-турецької війни  (1877–1878) і Берлінського Конгресу, Кіпр було передано під контроль Британської імперії, яка де-факто ще у 1878 р. контролювала цю територію (офіційно Кіпр вважався територією Османської Імперії до 1914 р.), в обмін на те, що Британія гарантує використання Кіпру як військової бази для захисту Османської Імперії від можливого нападу з боку Російської Імперії, а також для власних потреб. У 1906 р., коли було завершено будівництво порту Фармагуста, Кіпр став важливим морським форпостом, який слугував для активізації процесу розбудови Суецького каналу – важливого морського шляху, який відкривав Британії шлях до Індії (головної колонії). Під час Першої світової війни Кіпр (а також Судан та Єгипет) офіційно перейшов під контроль Британської Імперії (5 листопада 1914 р.) після того, як Османська Імперія приєдналася до Союзу центральних держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Османська Імперія).

У 1915 р., Британія запропонувала острів Греції за умови, що Греція приєднається до Британії у Першій світовій війні. У 1923 р., після підписання Лозанського договору, Турецька республіка відмовилася від будь-яких претензій стосовно Кіпру, і в 1925 р. Кіпр отримав статус колонії Британської Імперії. Багато грецьких кіпріотів були солдатами британської армії у Першій та Другій світових війнах, сподіваючись, що врешті-решт Кіпр приєднається до Греції.

У січні 1959 р., кіпрська церква ініціювала проведення референдуму, який повністю проігнорувала громада турецьких кіпріотів, де 90% грецьких кіпріотів висловилися «за» приєднання до Греції. Британією був запропонований статус обмеженої автономії з прийняттям окремої конституції, але цю пропозицію було відхилено. У 1955 р. були створені дві опозиційні організації - EOKA,  метою якої було проголошення незалежності Кіпру і приєднання до Греції і ОТР (Організація Турецького Опору), яка закликала приєднатися до Туреччини.

Проголошення незалежності Кіпру

16 серпня 1960 року острів, який входив до складу англійських колоніальних володінь, отримав незалежність. Юридичним підгрунтям надання незалежності стали нав'язані кіпріотам Цюріхсько - Лондонські угоди 1959 року, які значно обмежували суверенітет республіки. За цими угодами Великобританія, Греція і Туреччина стали гарантами «незалежності, територіальної цілісності і безпеки» Кіпру, що дало цим країнам можливість втручання в його внутрішні справи («Договір про гарантії»). Крім того, Греція і Туреччина отримали право тримати на острові свої військові контингенти — відповідно 950 і 650 чоловік («Договір про союз»). Великобританія зберегла на Кіпрі під своїм повним суверенітетом територію площею 1999 квадратних миль, на якій розташовані дві Суверенні військові бази — Акротірі і Декелія, а також забезпечила собі право використовувати інші «невеликі ділянки» та інфраструктуру у зв'язку з діяльністю баз і об'єктів. Крім цих баз існує ще кілька інших військових об'єктів і споруд під владою Англії і США.

У 1963—1974 роках на острові постійно відбувалися військові зіткнення між збройними формуваннями грецької і турецької спільнот острова за участю національної гвардії республіки.

Кіпрський конфлікт

У липні 1974 року кіпрськими антиурядовими силами за підтримки військової хунти «чорних полковників», що прийшла до влади в Афінах і проводила курс на «енозіс» (приєднання Кіпру до Греції), на острові була здійснена спроба державного перевороту. Туреччина в якості країни-гаранта використала це як привід для введення 20 липня 1974 року своїх військ на острів під приводом відновлення конституційного порядку і захисту турків-кіпріотів.

В результаті турецькі війська окупували близько 37% території острова, що призвело до його фактичного розколу на дві відособлені частини, це становище зберігається й дотепер. Економіка країни знаходилася у кризовому стані, були повністю порушені зв'язки між громадами. Близько 160 тисяч греків-кіпріотів стали біженцями. У 1974—1975 роках відбувся «обмін» населенням: турки-кіпріоти практично повністю переселилися на окуповану турецькими військами частину Кіпру (нині ТРПК), а греки-кіпріоти — на південь острова (в цей час на контрольованій турецько-кіпрською адміністрацією території проживає декілька сотень греків-кіпріотів). З 1975 року Генеральний секретар ООН здійснює покладену на нього Радою Безпеки місію доброї волі на Кіпрі, що має на меті надання підтримки грецькій і турецькій громадам острова в інтересах мирного врегулювання кіпрської проблеми.

Турецька Республіка Північного Кіпру

13 лютого 1975 року керівництво турецької громади проголосило в односторонньому порядку утворення в північній частині острова так званої «Турецької федеративної держави Кіпр», «першим президентом» якої був обраний Рауф Денкташ. 15 листопада 1983 р. законодавча асамблея Турецької Федеративної Держави Кіпр проголосила в односторонньому порядку незалежну турецько-кіпрську державу, яка називається «Турецька республіка Північного Кіпру» (ТРПК), яка досі визнана тільки Туреччиною.

ТРПК відокремлена від решти частини Кіпру буферною зоною. Лінію, що розділяє острів на два сектори (так звана «Зелена лінія» — з англ. GreenLine), охороняє контингент Збройних сил ООН з підтримки миру на Кіпрі. Між грецькою і турецькою частиною не існує дипломатичних відносин, і турецька частина закрита для в'їзду з грецької сторони. З Туреччини на острів завезено 115 тисяч колоністів, 35-тисячний турецький військовий контингент підтримує нинішній статус-кво. З урахуванням того, що з нелегітимної республіки внаслідок економічних і соціальних негараздів емігрували 55 тисяч турко-кіпріотів, нині загальна чисельність солдатів і переселенців з Туреччини на півночі Кіпру вже перевищує кількість наявних там корінних жителів.

Проблема об'єднання на початку ХХІ століття

Прапор, запропонований для Об'єднаної Кіпрської Республіки

Впродовж багатьох років велися переговори щодо об'єднання острова, але помітного успіху вони так і не принесли, і всі конкретні плани дій на практиці не виконувались. План ООН, оголошений 31 березня 2004 року, а також наступні переговори у Швейцарії, мали на меті проведення референдуму в обох частинах острова 24 квітня 2004 року.  На референдумі запропонований «План Аннана» підтримали дві третини турецьких кіпріотів, але він був відкинутий більшістю грецьких кіпріотів з перевагою 3 до 1.

Внаслідок цього офіційно вся територія Кіпру увійшла до Європейського Союзу 1 травня 2004, але де-факто кордон ЄС пролягає вздовж «зеленої лінії», що розділяє грецьку і турецьку частини Кіпру. Наразі законодавство ЄС не є чинним у північній частині острова, яку контролюють турки і де знаходиться самопроголошена Турецька Республіка Північного Кіпру, яку визнала лише Туреччина. Всі пільги та переваги, які Кіпр отримав від вступу до цієї організації, поширюються лише на його грецьку частину. Євросоюз продовжує розглядати Північний Кіпр як територію ЄС, що перебуває під іноземною військовою окупацією.

21 березня 2008 року у Нікосії відбулася зустріч президента Республіки Кіпр Дімітріса Христофіаса і голови самопроголошеної ТРПК Мехмета Алі Талата. Сторони домовилися про початок роботи спільних експертних комісій двох громад Кіпру з врегулювання конфлікту на острові. Під час проведення зустрічі було прийнято рішення про розмінування та відкриття центральної вулиці Нікосії Ледра, яка з 1963 року поділяє її на грецьку і турецьку частини.

Восени 2008 року поновилися міжетнічні переговори з питань врегулювання кіпрського конфлікту. У вересні 2008 р. відбулася перша зустріч в рамках прямих міжетнічних переговорів між греками-кіпріотами і турками-кіпріотами, але на переговорах не було досягнуто згоди з низки найважливіших питань. Каменем спотикання залишається вимога греків-кіпріотів, щоб відразу ж після об'єднання острова на всій його території було реалізовано законодавство ЄС, до якого входить Республіка Кіпр.

18 квітня 2010 року були проведені президентські вибори у ТРПК. Перемогу здобув Дервіш Ероглу і заявив, що продовжить мирні переговори з греками-кіпріотами, розпочаті Талатом 2008 року. Проте він наполіг на незалежності турко-кіпрського державного утворення, яке робить неможливим створення федеративного Кіпру відповідно до резолюцій ООН. Водночас напередодні виборів президент Кіпру Дімітріс Хрістофіас, відкрито підтримав кандидатуру Талата і попередив, що у разі перемоги Ероглу не має наміру починати переговори заново.

Рада Безпеки ООН 15 червня 2010 р. прийняла чотирнадцятьма голосами резолюцію 1930,  яка продовжує реалізацію мандата Збройних сил ООН на Кіпрі на наступні шість місяців — до 15 грудня 2010 року. Проти резолюції проголосувала Туреччина.