Історія

Середньовіччя й Новий час

У стародавні часи територію сучасного Косова заселяли племена іллірійського походження. В VI ст. тут розселилися слов’яни, частково асимільовані, витіснивши місцеві племена до приморських територій, а влахів — у гори. До  IX ст. слов'янське населення прийняло християнство. З IX по XII ст. за володіння територією Косово велася постійна боротьба між сусідніми державами: Візантією, Болгарією і двома сербськими князівствами: Рашкою (на північ від Косова) і Дуклей (приморські області). Наприкінці XII ст. при Стефані Нєманя відбулося різке зміцнення Рашки, наслідком якого, зокрема, стало приєднання Косово й утворення на Балканах сильної сербської держави. В XIII ст. була визнана незалежність Сербського королівства, а місто Пєч у північному Косово стало резиденцією митрополита Сербії. Поступово Косово перетворилося в релігійний, політичний і культурний центр Сербії. Тут було засновано безліч монастирів і церков, а в містах Прізрен і Пріштіна розташовувалися палаци сербських королів. Економічний і культурний розквіт Косова припав на час правління Стефана Душана (1331—1355). В 1336 році Печський митрополит одержав статус патріарха. Однак після смерті Стефана його держава швидко розпалася. На території Косово утворилося кілька нестійких державних утворень місцевих феодалів. Одночасно почалася інтенсивна експансія на Балкани Османскої імперії. В 1389 році у битві на Косовому полі війська сербського князя Лазаря були розбиті, а країна визнала суверенітет турецького султана. Проте, бій на Косовому полі став символом сербської національної єдності й боротьби за незалежність.

Остаточно територія Косово була завойована турками в 1454 році. У результаті завоювання, знищення традиційних для цього краю земельних відносин і торговельних зв'язків, введення нових податків і покріпачення селянства, економіка Косова занепала, цілі райони спорожніли. Почалося перше масове виведення сербів з Косово, колиски сербського народу. Місцева аристократія була витіснена мусульманами, у тому числі із числа ісламських слов'ян, виникла загроза національного й релігійного утиску. Почався відтік сербського населення з рівнинних районів у гори й за межі Османської імперії. Головним центром національного єднання й сербської культури в XV-XV—XVII ст.ст. була православна церква на чолі з Печським патріархатом. У період австро-турецької війни кінця XVII століття територію Косово було звільнено австрійскими військами за підтримки місцевого сербського населення. Однак у результаті турецького настання 1690 року австрійці були витіснені із Сербії. Втрата надії на досягнення незалежності призвела до Великого переселення сербів у 1690 році: за закликом печського патріарха Косово покинули кілька тисяч сербських родин, які переселилися за Дунай, на територію Австрійскої монархії. Відтік православного населення продовжився й в XVIII ст. після поразки австрійців у війні 1735—1737 рр.

На землі Косово, яка звільнилися після відходу значної частини сербів почалося переселення албанців, що більш ефективно інтегрувалися в соціально-політичну структуру Османської імперії і прийняли іслам. На другу половину XVII ст. припадає початок підйому економіки албанських областей і посилення впливу вихідців з Албанії в імперії. Колонізація албанцями рівнинних територій Косово привела до виникнення сербо-албанського протистояння. В XVIII ст. центр сербського національно-визвольного руху перемістився в Північну Сербію, в 1766 році був ліквідований Печський патріархат, а в цілому успішна політика еллінізації православної церкви призвела до того, що вона втратила роль лідера в боротьбі за незалежність. На початку XIX ст. у північних районах Сербії утворилося Сербське князівство із центром у Білграді, яке домоглося широкої автономії, у той час як Косово й інші області Старої Сербії залишилися під владою турків. Занепад сербського національного руху в Косово в XIX столітті супроводжувався виникненням і швидким ростом албанського визвольного руху. Частка албанського населення краю неухильно збільшувалася й до середини XIX століття перевищила 50 %. Косово стало одним із центрів албанського просвітництва і боротьби за об'єднання всіх населених албанцями земель у єдине автономне утворення в складі Османської імперії. Інтенсивна просербська агітація кінця XIX століття, а також претензії на землі імперії, що слабшає, з боку отримавших незалежність 1879 році Сербії й Чорногорії, а також Болгарії, Греції і Австро-Венгрії, призвели до національного об’єднання албанців під керівництвом Прізренської ліги (1878), а пізніше — Ліги в Пейї (1899), головним центром дії яких стало Косово. В 1910 році у Косово спалахнуло масове повстання проти централізаторської політики турецкого уряду.

У результаті Балканських війн 1912—1913 рр. Більша частина території Косово ввійшла до складу Сербії (невеликий район на північному заході був приєднаний до Чорногорії). Тоді ж була утворена незалежна Албанська держава. Той факт, що більше половини етнічних албанців залишилося за межами Албанії сприяв загостренню албано-слов'янських протиріч у регіоні. Крім того, територіальні зміни стали початком нового етапу етнічних міграцій: у Косово стали переселятися серби з інших районів, що заохочувалося урядом Сербії, частина албанського населення емігрувала за межі країни. У роки Першої світової війни у результаті поразок сербської армії в 1915 р. територію Косово захопили війська Австро-Угорщини й Болгарії. Албанці у війні в цілому підтримували Центральні держави і брали участь у боях проти сербів.

Новітня історія

У 1918—1945 рр. Косово було частиною Королівства Югославія (в 1918—1929 рр. Королівства Сербів, Хорватів і Словенців) у складі різних провінцій. У цей час тодішніми королями королівства Югославії, які були сербами за національністю, здійснювався курс на всебічну державну підтримку заселення Косова сербами, водночас косовські албанці були позбавлені права на освіту рідною мовою, та зазнавали утиску у правах. Земельна реформа 1919 позбавила албанських землевласників належавших їм земель. Албанці, та інші мусульмани були змушені тікати з Косово, та емігрувати. Тим більше, у 1935 та 1938 роках між Югославією та Туреччиною було підписано дві угоди, відповідно до яких планувалося виселити з Косова 240 тисяч албанців до Туреччини, проте вони не були здійснені через початок Другої світової війни.

У 1941—1944 рр.  більшу частину території Косово було приєднано до Албанії, що знаходилася під контролем Італії. Після виходу фашистської Італії з війни, територія знаходилась під прямим контролем Німеччини.

Після закінчення Другої світової війни на території Косово була створена Автономна Косово-Метохійська область (серб. Аутономна Косовско-метохијска област), як частина Демократичної Федеральної Югославії, з 1946 -  частина НР Сербії в складі Федеративної Народної Республіки Югославія. В 1963 р., згідно положень  нової Конституції створено Соціалістичний Автономний Край Косово (серб. Социјалистичка Аутономна Покрајина Косово), як частину Соціалістичної Республіки Сербія в складі СФРЮ. У післявоєнний період, аж до 1974 року албанське населення Косова зазнавало численних утисків і репресій від органів державної безпеки Югославії, переважну більшість яких становили серби. В 1974 р. були розширені автономні права краю Косово та прирівняні за цими правами до інших республік Югославії.

В 1980 році косовські албанці розпочинають національний рух за визнання Косова окремою республікою СФРЮ, а далі і за повну незалежність. Але в 1990 р. (під час розпаду СФРЮ) автономія була зменшена заснуванням Автономного Краю Косово (серб. Аутономна Покрајина Косово и Метохија) та «деградацією» головного статуту з Конституції Краю до Статуту Краю. У відповідь група албанських політиків створює «Конституцію Республіки Косово» і проголошує незалежність провінції. Владою СРЮ було оголошено надзвичайний стан, у липні був розпущений парламент Косово.

Починаються негаразди з югославським та сербським керівництвом та заворушення на етнічному ґрунті, більша частина албанців у Косово бойкотує перепис населення 1991, як і всі вибори. Пізніше вони обрали тимчасовий уряд, очолюваний Буджаром Букоші, який був визнаний Албанією в жовтні 1991. На неконституційному референдумі 1992 року, більшість каже «так» незалежності Косово.

В 1992 р. Косово стає частиною Республіки Сербія (Союзної Республіки Югославія). Ситуація загострюється у 1996 році і переходить у відкриту громадянську війну між Армією Звільнення Косова (алб. Ushtria Çlirimtare e Kosovës) й албанськими військовими частинами з однієї сторони та сербсько-югославських з іншої. Це призводить до виїзду з Косово близько 500,000 албанців та 12,000 загиблих.

В 1999 році НАТО примушує вийти з Косово сербсько-югославські війська і ставить провінцію під контроль ООН.  Це призводить до повернення албанців до Косово та приходу нових 100,000 з самої Албанії, кордону з якою в Косово фактично не було. Дуже часто трапляються міжетнічні зіткнення між сербами і албанцями, що досягли свого піку у 2004 році, коли після загадкового вбивства албанського хлопця маси озброєних албанців руйнували сербські церкви, монастирі та державні інституції.

Сербські і албанські претензії

Зазіхання сербів Косово ґрунтуються на посиланнях на принципи Гельсінського заключного акту 1975 року, що узгоджує непорушність кордонів у Європі. Албанці, натомість, наполягають на перевазі етнічного права, а також на Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 19 грудня 1966 року, що стверджує про право націй на самовизначення, водночас підводячи під свої вимоги історичну основу (розвиваючи теорію про іллірійське походження сучасного албанського етносу).

На території нинішнього Косово ще здавна мешкало ілірійське плем'я дарданів, від яких веде свій родовід нинішнє албанське населення Косово. У 6 році н.е. Дарданію було захоплено римлянами, та приєднано до складу Римської Імперії.  У 284 році  н.е. імператор Діоклетіан виділив Косово в окрему провінцію Дарданію із столицею у Ніссусі (сучасний Ніш). Під час візантійського панування Дарданія зберігала свій статус окремої провінції. У Середньовіччі нинішню територію Косово внаслідок загарбницьких походів сербського царя Стефана Душана було приєднано до сербської держави, а починаючи з XIV століття і аж до 1767 року у цьому ж місці розташовувався престол сербського патріарха (поряд з містом Печ). В даний час край рясніє пам'ятками православної архітектури як середніх століть, так і нового часу. Зокрема, тут знаходяться шановані православними монастирі Високі Дечани, Грачаніца і Печська патріархія. Крім того, саме звідси після поразки на Косовому Полі в 1389 році почалося завоювання Сербії турками і саме сюди в результаті перемоги в Першій балканській війні в 1912 році повернулася сербська армія. Центром сучасної сербської держави є північна частина сучасної Сербії з центром в Белграді.

Незалежність

Незалежність Косово була проголошена парламентом краю 17 лютого 2008 року о 17:20 за місцевим часом (18:20 — за київським). Того ж дня презентовано офіційні символи Косово. Прапором Косово є  жовте зображення обрисів краю на синьому полотнищі із шістьма білими зірками вгорі. З 1999 року Косово перебуває під контролем  ООН зі столицею в Приштині. 18 лютого парламент Сербії прийняв рішення про анулювання рішення парламенту краю Косово.

Країна не є членом ООН, проте її незалежність визнали понад шістдесят країн з усього світу, серед них Афганістан, США, Бельгія, Німеччина, Франція, Об'єднане Королівство, Польща. Натомість такі країни, як Іспанія, Росія, Грузія, Молдова, сама Сербія й деякі інші все ще не готові визнати незалежність Косово, головним чином через те, що побоюються виходу окремих територій зі свого складу так, як це відбулося з Косово. Воїслав Коштуніца, який був на посаді прем'єра Сербії у той час, заявив, що його країна ніколи не визнає незалежність Косово й боротиметься мирним шляхом за існування Косово на правах автономії лише в складі Сербії.