Історія

Перші поселення на території сучасної Ліберії з'явилися приблизно у ХІІ ст. Племена групи менде поступово просувалися вздовж південного кордону сучасного Судану, витісняючи до узбережних територій місцеві етнічні групи, серед яких були племена деі, басса, кру, гола та кіссі. На міграційні процеси у цьому регіоні вплинув також занепад імперії Малі (Західний Судан) у 1375 р.  Центральні регіони зазнали опустелення, тому місцеві племена були вимушені переміститися до комфортнішої узбережної зони. Племена вай (імперія Малі) принесли із собою не лише свою культуру і політичний устрій, а також навички обробки бавовни, ковальства, вирощування рису та сорго.

У XV - XVII століттях португальські, датські і британські купці досить часто навідувалися до цього регіону. Португальці назвали цю територію Costa da Pimenta (досл.Перцевий Берег)  за назвою поширеної на цій території рослини. Європейські купці налагодили бартерну систему торгівлі із місцевим населенням. Племена кру активно співпрацювали з європейцями – спочатку вони постачали їм продукти та ресурси, а згодом і рабів.

У 1820 р. Американська Спілка Колонізаторів відправляла темношкірих добровольців до Перцевого Берега з метою заснування колонії для звільнених рабів з колонії. Ці раби називали себе америко-ліберійцями і прагнули запровадити на новій території республіканський політичний устрій на американський зразок. Американська Спілка Колонізаторів, яку підтримували такі визначні американські політики, як Авраам Лінкольн, Генрі Клей та Джеймс Монро, вважали, що репатріація слугуватиме кращим способом «окультурення» рабів. Подібні організації заснували ряд колоній у регіонах, які згодом відійшли до Ліберії. 26 липня 1847 р. поселенці оголосили себе незалежними, підписавши Декларацію про незалежність і ухваливши власну Конституцію.  

Уряд новоствореної держави складався переважно із америко-ліберійців; у 1877 р. Америко-ліберійська ліберальна партія  була найвпливовішою політичною силою у державі. Претензії з боку Франції і Великобританії призвели до втрати Ліберією частини своїх територій. Економічний розвиток загальмувався через спад експорту та зростання зовнішнього боргу. Впродовж тривалого періоду америко-ліберійці конфліктували із місцевими племенами, представники яких отримали право на ліберійське громадянство лише у 1904 р.

З 50-х рр. ХХ ст. Ліберія взяла курс на модернізацію за підтримки США  – саме за підтримки американського уряду за часів Другої світової війни були збудовані два найважливіших аеропорти у Монровії. Президент Уільям Табмен створив сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій, що сприяло зростанню економіки країни та укріпленню її позицій у світі. Ліберія була однією із держав-засновниць ООН у 1945 р.і свого часу виступила із жорсткою критикою режиму апартеїду у Південній Африці. Ліберія також була спів засновницею Організації Африканської Єдності, метою якої було звільнення африканських країн від європейського колоніалізму.

12 квітня 1980 р. військовий переворот під керівництвом Семюеля Доу призвів до політичної кризи (президента Уільяма Толберта і більшість його прибічників було вбито).  Уряд Доу отримував фінансову підтримку від США, незважаючи на звинувачення світового співтовариства у корупції та масових політичних репресіях.  Після прийняття нової Конституції у 1985 р. Доу був обраний президентом, але результати виборів більшість країн визнала сфальсифікованими 12 листопада 1985 р. відбулася спроба державного перевороту на чолі з Томасом Ківонкпою. У відповідь війська Доу провели масові репресії серед цивільного населення.

Національний Патріотичний Фронт Ліберії – група повстанців на чолі з Чарльзом Тейлором – ініціювала повстання проти уряду Семюеля Доу у грудні 1989 р. за підтримки Буркіна-Фасо і Кот-д'Івуару, спричинивши спалах першої ліберійської громадянської війни. До вересня 1990 р., уряд Доу практично склав свої повноваження, самого Доу було схоплено і страчено у тому ж місяці. Повстанці не змогли консолідувати свої сили і скоро почали конфліктувати між собою. Наглядовою Радою ЕКОВАС було прийнято рішення втрутитися у конфлікт і надіслати озброєний контингент до Ліберії.   З 1989 по 1996 роки в результаті кровопролитних громадянських війн, які охопили більшість африканських країн, Ліберія втратила більше 200 000 життів і біля мільйона людей стали біженцями. У 1995 р. мирна угода нарешті була підписана; Чарльз Тейлор став президентом Ліберії у 1997 р.

Президентство Тейлора дискредитувало Ліберію через звинувачення світового співтовариства у нелегальному експорті діамантів і деревини з метою фінансування повстанського руху у Сьєрра Леоне. Друга громадянська війна у Ліберії почалася у 1999 р., коли Демократичний рух Ліберії – група повстанців на північному заході країни – ініціювала повстання проти уряду Тейлора. У березні 2003 р. повстанські групи атакували війська Тейлора з південного сходу. Мирну угоду вдалося підписати у червні 2003 року; Верховний Суд Сьєрра Леоне висунув Тейлору звинувачення у злочинах проти людства. Під тиском світового співтовариства Тейлор був вимушений піти у відставку і згодом втік до Нігерії. У 2003 р. ООН ініціювала розгортання МООНЛ.

4 грудня 2003 року Інтерпол видав ордер на арешт Чарльза Тейлора, обвинуваченого у скоєнні злочинів проти людства і порушенні Женевської Конвенції 1949 року. Його ім’я розмістили у списку найнебезпечніших злочинців. Нігерія, де в той час переховувався Чарльз Тейлор, дала згоду передати його уряду Ліберії у випадку отримання офіційного запиту  від президента країни. 17 березня 2006 року такий запит було надано. 25 березня Нігерія дала згоду лише на його звільнення, щоб він міг постати перед судом у Сьєрра-Леоне. Через три дні Тейлор зник з морської вілли Калабар (Нігерія), де його утримували, але 29 березня його арештували під час спроби перетнути кордон з Камеруном на автомобілі з нігерійськими дипломатичними номерами. Через деякий час була підписана угода про передачу Тейлора Гаагському трибуналу - 26 квітня 2012 року Чарльза Тейлора визнали винним по 11 пунктам звинувачення. 30 травня 2012 року його засудили до 50 років ув’язнення.

На президентських виборах, що пройшли в 2005 році, фаворитом вважався відомий футболіст Джордж Веа, який виграв перший тур із незначною перевагою, однак перемогу в другому турі одержала випускниця Гарварда, яка була свого часу співробітником Всесвітнього банку й багатьох інших міжнародних фінансових інститутів, міністр фінансів уряду Чарльза Тейлора Елен Джонстон Серліф. У жовтні 2011 р. Елен Джонстон Серліф була обрана президентом країни вдруге.