Історія
Доколоніальний період
Територію сучасного Кот-д'Івуара ще в І тисячолітті до нашої ери заселяли пігмеї, що жили в умовах кам’яного віку, займались полюванням і збиральництвом. Потім туди почали переселятися й інші африканські народи; першими з них були сенуфо, які прийшли в XI ст. з північного заходу.
В XV-XVI століттях з півночі прийшли племена манде (малінке, діула та ін.), що витіснили сенуфо. На початку XVIII ст. манде створили державу Конг, що стала важливим торговим центром і центром поширення ісламу у Західній Африці.
Вперше європейці почали висаджуватися на березі сучасного Кот-д'Івуара в XV столітті. Це були португальці, голландці, датчани. Португальці прибули в 1460-х роках першими. Європейці купували в аборигенів слонову кістку, золото та рабів.
Першими поселенцями з Європи стали французькі місіонери, що висадилися там в 1637 році. Їхнє перше поселення незабаром було знищено аборигенами. Через півстоліття, в 1687 році, була створена нова французька місія, цього разу із озброєною охороною. На початку XVIII століття французи спробували заснувати на узбережжі ще два поселення, але вони проіснували лише кілька років.
Французи знову взялися за освоєння Берега Слонової Кістки з 1842 року. Вони відновили форт Гран-Басам (на узбережжі, недалеко від нинішнього Абіджана), а до 1846 року встановили свій протекторат практично над всіма прибережними племенами.
Вглиб країни французи почали просуватися з 1887 року. На протязі двох років французи уклали договори з більшістю племен від узбережжя до сучасного північного кордону країни. В 1892 р. були встановлені кордони з Ліберією, в 1893 р. — із британською колонією Золотий Берег (сучасна Гана). В 1893 році Берег Слонової Кістки був виділений в окрему французьку колонію (зі складу колонії Сенегал), а в 1895 році БСК був включений до складу Французької Західної Африки.
У колоніальний період французи розпочали активний розвиток виробництва експортних культур (кави, какао, бананів та ін.), інфраструктури, зокрема будівництво залізних і шосейних доріг, морських портів, а також видобуток алмазів, золота, марганцевої руди.
У жовтні 1946 р. Берег Слонової Кістки отримав офіційний статус території Франції, була створена Генеральна Рада.
Період після здобуття незалежності
7 серпня 1960 року була проголошена незалежність країни. Лідер Демократичної партії Уфуе-Буаньї став її президентом, ДП стала правлячою і єдиною партією. Був проголошений принцип недоторканості приватної власності. Країна продовжувала залишатися аграрним і сировинним придатком Франції, однак за африканськими мірками її економіка перебувала в гарному стані, темпи економічного росту досягали 11% на рік. Берег Слонової Кістки в 1979 році став світовим лідером з виробництва какао-бобів, однак успіхи в цій галузі залежали безпосередньо від вдалої співпраці та наявності кваліфікованих менеджерів, закордонних інвестицій і великої кількості дешевих робочих рук, в основному гастарбайтерів із сусідніх країн.
Зони контролю уряду й повстанців
У 1980-і роки ціни на каву й какао на світових ринках суттєво знизились, в 1982—1983 рр. у країні була сильна посуха, почався економічний спад; до кінця 1980-х років показник зовнішнього боргу на душу населення країни перевищив аналогічний показник всіх країн Африки, крім Нігерії. Під тиском громадськості Уфуе-Буаньї пішов на політичні поступки, легалізував альтернативні правлячі політичні партії, ініціював виборчий процес, і в 1990 році був обраний президентом.
В 1993 році він помер, і країну очолив Анрі Конан Бедьє. В 1995 році відбувся форум з питань інвестицій в економіку країни, у якому брали участь і російські компанії. Наприкінці 1990-х посилилася політична нестабільність, у Бедьє з'явився серйозний конкурент: Аласан Уаттара. Він народився на території Кот-д'Івуара, a його батьки були родом з Буркіна-Фасо, але згодом отримали івуарське громадянство. Оскільки згідно положень Конституції країни на пост президента може претендувати тільки той кандидат, у якого батьки - івуарці з народження, всі люди, народжені в змішаних шлюбах, виключаються з можливої боротьби за президентський пост. Ця обставина стала поштовхом до розколу суспільства за етнічною ознакою. На той час від третини до половини населення країни становили особи іноземного походження, які були задіяні в основному у галузях аграрного сектора.
25 грудня 1999 року в країні відбувся військовий переворот, організатором якого був військовий офіцер Роберт Геї. Він провів в 2000 році президентські вибори, ознаменовані масовими фальсифікаціями та безладом. Офіційно переможцем виборів був визнаний лідер опозиції Лоран Гбагбо.
19 вересня 2002 року в Абіджані проти нього був організований військовий бунт, який був зупинений, але спровокував громадянську війну між політичними угрупованнями, що представляли північ і південь країни. Основним повстанським угрупованням півночі, що користувалося підтримкою уряду Буркіна-Фасо, були «Патріотичні сили Кот-д'Івуар» на чолі з Гійомом Кігбафорі Соро. Крім того, на сході країни діяли інші угруповання. З кінця 2002 року в конфлікт також втрутилася Ліберія.
На стороні Гбагбо виступила Франція (під приводом захисту численного європейського населення країни) і надала президентові підтримку своїми збройними силами. Також у Кот-д'Івуар були спрямовані війська із сусідніх африканських країн (у тому числі з Нігерії).
В 2003 році між офіційною владою й повстанцями було досягнуто згоди про припинення зіткнень, однак ситуація продовжувала залишатися нестабільною: уряд контролював тільки південь країни.
Міцну мирну угоду вдалося підписати тільки навесні 2007 року.