Історія

Cтародавня конголезька історія (до XIX століття)

На території сучасного Конго у верхів'ях річок Касаї, Луалаби й Луапули виявлені кам'яні знаряддя нижнього палеоліту. На території тропічних лісів поширеною була сангойська культура; проміжкові гілки неолітичної культури типу тумба, позначувані за назвою місць знахідок - калина ( 25-е тис. до н.е.), джоко ( 10-е тис. до н.е.), лупембе ( 7-е тис. до н.е.), чітоле ( 6-е тис. до н.е.).

Найдавнішим населенням Конго є пігмеї.

Міграції банту

Приблизно в 2 тис. до н.е. з півночі почали мігрувати племена банту. Вони принесли в цей регіон основи цивілізації, включаючи металургію. Банту створили перші протодержавні об'єднання: у низовинах р. Конго (Заїр) - Конго, Каконго, Матамба, Ндонго; у центрі країни - держави Бакуба (або Бушонг), Батеке (або Тьо), Боліа; у верхів'ях рік Касаї, Лулуа й Ломамі - держави Лубу, Куба й Лунда.

Однією з найбільш значних серед них була держава Конго, що виникла приблизно у XIV столітті і охоплювала й північ Анголи. Правителі цієї держави носили титул ваб-конги, а столицею було місто Мбанза-Конго (Сан-Сальвадор). Основним доходом держави була работоргівля з європейськими країнами, особливо з Португалією. Конголезькі раби використовувалися на плантаціях Америки.

Сан - Сальвадор наприкінці XVII ст.

Економічні відносини зародилися на території Заїра з давніх часів. Як еквівалент вартості місцеві племена використовували мідні зливки – лункани - вагою 0,5-0,7 кг.

1491 р. - початок поширення католицької віри в Конго.

Повстання під керівництвом Мбула Матаді (70-80-і рр. XVI ст.) призвело до деякого обмеження активності португальців. В 1703 р. виник антиєвропейський рух, відомий під назвою антоніанскої єресі. Міжусобна боротьба й португальська работоргівля різко послабили держави басейну р. Конго. До початку XIX століття на території сучасного Конго існувало безліч дрібних володінь, яким удалося зберегти свою самостійність до останньої чверті XIX століття.

1865 р. - проникнення тутсі з території Руанди на землі Південного Ківу.

1876 р. - бельгійський король Леопольд II організував під своїм керівництвом т.зв. Міжнародну асоціацію для дослідження й цивілізації Центральної Африки. Під її прикриттям королівські емісари (мандрівники, офіцери, місіонери) нав'язували вождям місцевих племен кабальні договори. Використовуючи протиріччя між Великобританією, Францією, Німеччиною й США, Леопольд II установив контроль над величезною територією.

Вільна держава Конго(1885-1908)

Берлінська конференція визнала Леопольда II сувереном захопленої території. Колонізатори побудували в Конго залізниці й міста, включаючи сучасну столицю, яка отримала назву Леопольдвіль (до 1926 р. столицею держави було місто Бома). Однак експлуатація регіону призвела до часткового вимирання місцевих жителів. Населення Конго скоротилося на 10 мільйонів чоловік. Ці тенденції провокували збройні виступи місцевих жителів проти бельгійської влади: з них найбільш великі: повстання батетела в 1890-92 рр., 1895-96 рр., придушені в результаті великих військових експедицій бельгійської влади; повстання 1897-1900 рр., що призвели до тривалого відколу від Вільної держави Конго величезної території Ківу поблизу озера Танганьїка, та ін. Повстання батетела, що спалахнуло в 1901 р., сколихнуло всю південну частину країни й було остаточно придушене тільки через 7 років. Каральні експедиції діяли також проти азанде, балуба, басонго, лунда та ін. За невиконання поставок слонової кістки, каучуку, продовольства, за відмову виконувати трудову повинність влади винищували місцевих жителів, спалювали селища, спустошували цілі райони.

Бельгійське Конго (1908-1960)

В 1908 р. Конго з особистого володіння бельгійського короля перетворюється в стандартну колонію під назвою Бельгійське Конго, на чолі адміністрації якого стає бельгійський генерал-губернатор. Активно розвивається гірничодобувна промисловість (Катанга), ростуть міста Леопольдвіль, Стенлівіль і Єлизабетвіль. Не припиняються антиколоніальні виступи, які в умовах індустріалізації наближаються до загальнонаціональних. У Бельгійське Конго проникає й набуває ознак місцевої специфіки національно-визвольна ідеологія, що виражається в гаслі "Конго - конголезцям" (кімбангізм) що приймає організаційну форму таємних спілок. У роки Другої світової війни після окупації Бельгії Німеччиною, посилився вплив США й Великобританії у Конго. Уран для атомних бомб, скинутих на Хіросіму й Нагасакі, був добутий із шахт конголезької провінції Катанга. Після війни в Конго з'явилися профспілки, політичні партії й культосвітні спілки, що проголосили курс на незалежність країни. Найбільші з них очолили Патріс Лумумба (Національний рух Конго) і Жозеф Касавубу (Альянс баконго), які  згодом стали членами місцевого парламенту.

Конголезька криза

Конголезька криза (фр. Crise congolaise; 1960-1965 рр.) - гостра політична криза, що охопила колишнє Бельгійське Конго після здобуття незалежності 30 червня 1960 року до приходу до влади Джозефа Мобуту. У результаті зіткнень загинуло більше 100 тис. чоловік.

Ера Мобуту (1965-1997)

Кінець конголезькій кризі поклав генерал-лейтенант Мобуту, що здійснив 24 листопада 1965 переворот і встановив у країні режим особистої диктатури з опорою на панування однієї партії - Народний рух революції. Були істотно обмежені демократичні свободи й проведені заходи щодо централізації країни. В 1971 р. Конго було перейменовано в Заїр. У зовнішній політиці Мобуту орієнтувався на країни Заходу, а у внутрішній - використовував національно-революційну риторику. Під час його правління Патріс Лумумба став національним героєм. В цілому правління Мобуту було спокійним, якщо не зважати на ангольські інтервенції 1977 - 1978 рр. Однак події в сусідній Руанді призвели до дестабілізації країни. Громадянська війна між нілотами й банту перекинулася на Заїр, а спроби Мобуту зайняти одну зі сторін призвели до скидання антиурядової коаліції й антиурядового повстання.

Сучасне Конго (з 1997р. по наш час)

Мобуту, який правив Заїром 30 років, був скинутий у травні 1997 у результаті повстання, що ввійшло в історію як перша конголезька війна. Антиурядові сили очолив старий партизан і лумумбіст Лоран Кабіла, що став президентом оновленої країни, що одержала назву ДР Конго. Однак у серпні 1998 повстали його колишні соратники із числа тутсі, поклавши початок другій конголезькій війні. Цього разу Кабіла виявив себе гнучким політиком, звернувшись до іноземних держав за допомогою (Ангола, Зімбабве) і одночасно перетягнувши на свою сторону частину колишніх мобутівских резервів (Інтерахамве). Ще до закінчення війни в 2001 р. Лоран Кабіла був убитий. Йому на зміну прийшов його син Жозеф Кабіла, що уклав зі своїми ворогами мир, а їхні загони включив до складу діючої армії. В країні була проведена федеративна реформа 2006 року, що дала більше влади регіональним елітам. Однак відлуння війн давало про себе знати в кровопролитному Ітурійському конфлікті й у заколоті генерала Нкунди на сході країни.

Країна і дотепер є однією із найбільш політично нестабільних країн африканського континенту. Для захисту цивільного населення й установлення порядку в країні розквартировано 20500 миротворців ООН.